Вони захищають Україну: історії захисників, які з початку війни та по цей день обороняють українські кордони

День захисника України – це свято є особливим для усіх військових. У цей день ми вітаємо тих, хто захищав і захищає Україну зараз та згадуємо тих, які полягли за Україну.

Ми поспілкувалися з військовослужбовцями Національної гвардії, які з початку війни на Донбасі захищали український народ , боронили українську землю та зараз виконують бойові завдання у районі проведення операції Об’єднаних сил.

Сержант Ігор Сметанкін: «У ДЕБАЛЬЦЕВОМУ БУЛО ДУЖЕ ГАРЯЧЕ»

Сержант Ігор Сметанкін – військовослужбовець контрактної служби  21-ї окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського Національної гвардії України. Строкову службу розпочав у 2010 році у Збройних Силах України. 2014 року, коли почалися бойові дії на Донбасі, у третю хвилю мобілізації потрапив до 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка. Проте служити йому довелося прикомандированим до 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, яка формувалася в той час.

Спочатку бійці дислокувалися під щойно звільненим Сєвєродонецьком. А надалі бойові завдання, котрі виконував Ігор, були пов’язані із селищем Чорнухине під Дебальцевим, де він служив у батареї самохідної артилерії. Поруч стояли хлопці з 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».

 «У Дебальцевому було справді гаряче, – згадує Ігор. – Були моменти, коли наша гаубична артилерія працювала на всі 360 градусів! Сидіти на одному місці хлопці не могли, бо їм постійно «прилітала» відповідь. Коли військовослужбовці з іншого підрозділу прибули на позиції для заміни особового складу, сидячи на броньованій техніці, Ігор зауважив: «Ви сюди не фотографуватися приїхали, тут потрібно бути нижчими за траву!».

За словами Ігоря, відхід з Дебальцевого не був спонтанним, усе було продуманим. Відходили хвилями та прикривали інші підрозділи, які замінили їх на позиціях. Усе було централізованим, під чітким керівництвом. Наприкінці 2016 року Ігор Сметанкін демобілізувався та повернувся до рідного Кривого Рогу. Через деякий час зрозумів, що сумує за військовою службою, прийняв рішення вступити до лав Національної гвардії України.

Зараз служить у мінометній батареї військової частини НГУ, разом з побратимами виконує бойові завдання в районі Маріуполя.

«РАЗОМ ІЗ ЧОЛОВІКОМ ПЕРЕЖИВАЛИ ВСІ РАДОЩІ Й ТРУДНОЩІ ВІЙСЬКОВОГО ЖИТТЯ»

Прапорщик Людмила Усенко родом з Київської області. Військову кар’єру почала 1993 року в Головному управлінні внутрішніх військ, у службі зв’язку. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Сергія. Згодом родина переїхала до його рідного міста – Кривого Рогу.

«Нам багато до чого довелося звикати та пристосовуватися на новому місці. Разом із чоловіком переживали всі радощі й труднощі військового життя», – згадує Людмила.

Від 2014 року підполковник Сергій Усенко брав участь у бойових діях на Донбасі.

«Я, звісно, хвилювалася за нього, але розуміла, що він офіцер і захист країни – його обов’язок», – зауважує Людмила.

А 2016 року вона й сама поїхала служити до зони АТО, ближче до коханого чоловіка.

«Разом із чоловіком та іншими військовослужбовцями з бригади виконували службово-бойові завдання біля Волновахи. Уже під час свого першого виїзду я відчула, що всі ми – немов одна велика сім’я, що разом ми все подолаємо й усе буде добре», – додає жінка.

У лютому 2020 року після тривалої боротьби з тяжкою хворобою Сергій Усенко пішов з життя. І тепер Людмила служить «за двох».

«Чоловік завжди був опорою в родині – веселий, любив життя, – зазначає вона. – Нам його дуже бракує, але ми й зараз відчуваємо його підтримку».

«ЦЕ БУЛА МОТОРОШНА КАРТИНА: ПОМІЖ БОЄПРИПАСІВ, ЩО НЕ РОЗІРВАЛИСЯ, БІГАЛИ ДІТИ»

Старший прапорщик Юрій Чечель – начальник інженерно-саперного відділення військової частини Національної гвардії України, що базується у Кривому Розі. На строкову службу до ЗСУ Юрія призвали 2000 року. Там він одержав спеціальність сапера. 2006-го, пробувши кілька років на «гражданці», вирішив піти до НГУ. За деякий час очолив інженерно-саперне відділення, де служить ось уже 15 років поспіль. З перших днів війни на Донбасі його військова частина брала участь у бойових діях. Спочатку бійці дислокувалися на одному з блокпостів біля Слов’янська, потім їх перевели до базового табору в Ізюмі. Звідти гвардійці виїжджали на бойові завдання зі звільнення й зачищення від бойовиків населених пунктів Донецької та Луганської областей.

«Дуже запам’яталося звільнення Сєвєродонецька, – розповідає Юрій. – Пригадую, як на в’їзді до міста стирчали снаряди «Градів» і бабуся запитувала у військових, що ж це таке нападало. Це була моторошна картина: поміж боєприпасів, що не розірвалися, бігали діти. Довелося пояснювати цивільним, що це та наскільки є небезпечним».

Звільнення міста відбулося без утрат для бійців військової частини. За словами Юрія Чечеля, моменти, коли люди радісно й тепло зустрічали українських військових на чолі з командиром бригади, генерал-майором Олександром Радієвським, забути неможливо. А наступного дня почалася операція з визволення Лисичанська, під час якої Олександр Радієвський загинув. Юрій Чечель разом зі своєю ротою не брав участі в тій операції, оскільки залишився охороняти базовий табір.

«Було тяжко почути звістку про смерть командира й розуміти, що ми вже нічим не можемо допомогти, хоча всі хлопці поривалися в бій», – каже він.

Наступна ротація старшого прапорщика Юрія Чечеля була пов’язана із сумнозвісним 32-м блокпостом. Бійці близько місяця перебували в облозі бойовиків. Через місцевих жителів ті передавали нашим військовим записки: «Здавайтеся або вдаримо з усієї зброї».

«І справді, були обстріли з «Градів», мінометів та стрілецької зброї, але українські військові далі стояли, попри перебої з харчуванням і боєприпасами. Після повернення до Кривого Рогу, коли їхали містом, люди на вулицях ошелешено дивилися на наші побиті й обстріляні автобуси», – згадує Юрій.

Наразі Юрій Чечель виконує завдання у зоні проведення ООС біля Маріуполя. Набутий досвід він використовує й зараз. Щоправда, з мирною метою. Так, 2019 року Юрій разом із представниками цивільно-військового співробітництва вів уроки з мінної безпеки для учнів шкіл Донецької області.

«На жаль, діти ростуть там, де тривають бойові дії. Тому ми повинні вчити їх правильно поводитися з вибухонебезпечними предметами. У наш час ці знання для них є життєво необхідними», – наголошує Юрій.

Пресслужба угруповання НГУ в ООС

Следите за новостями на нашем “Telegram-канале

4
15

Эта запись была размещена в рубрики: