Подих Бори – тут все неквапливо і трохи казково

Я завжди стежу за виходом новинок української література, і особливо звертаю увагу на твори, які мають премії.

Декілька років мені подобається знайомитися з книжками лауреатів та переможців міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», який відкрив широкому загалу силу-силенну кількість сучасних письменників, серед яких Ірен Роздобудько, Марина Гримич, Андрій Кокотюха, Василь Шкляр та багато інших.

Не знаю як вам, а коли мені до рук потрапляє книжка нового автора, не знаєш, чого від неї чекати. Але є книжки, що викликають довіру читача вже іменем автора на обкладинці. Роман однієї з «Коронованих словом» львівської журналістки Галини Вдовиченко «Бора» – саме такий. Книжки, написані українською мовою, та ще й з присмаком львівських діалектизмів – такі приємні та смачні, бо дозволяють торкнутись своїх коренів, почути співочу мову, відчути себе частиною прекрасного. Галина Вдовиченко у своїй книзі використала всю силу української мови і створила неймовірну атмосферу затишку та спокою. Але не чекайте від «Бори» якоїсь метушні, непередбачуваних подій, або стрибків сюжету.

Тут все неквапливо і трохи казково, ніби холодний подих вітру ковзає річкою. Бора – не Герой.  Роман – не епопея. В ньому не відбувається епохальних подій, що змінили історію людства чи принаймні країни. Протагоніст – звичайна жінка (знову з філологічною освітою), живе у Львові, працює у видавництві, «лагодить» чужі тексти. Дорослий син. Відсутність чоловіка. Доволі типова картинка. Хіба що – Бора при тому пише власний роман. Що теж на сьогоднішній день не є великим дивом, судячи з кількості рукописів, які надсилаються на літературні конкурси чи викладаються в інтернеті на літературних сайтах.

Бора несподівано отримує у спадок дім у Львові – невідомо від кого і навіщо? І в цьому подарованому будинку скупчується збіговисько різних людей: дивакувата школярка, яка розвозить піцу велосипедом, безпритульний дідуган, позбавлений піклування, ідеалізований герой-лісоруб та майстер на всі руки, подруга Бори – самотня багатодітна мати, ще й кіт та пес на додачу. Всі вони непогано проводять час, розповідають кожен свою історію, спілкуються. І все це прошито і майстерно обплетено ниткою людяності, завжди притаманної творам Галини Вдовиченко. Авторка вкладає важливе у рядки свого роману так м’яко і ніжно, що мені іноді хотілося хоч якийсь натяк на висновок. Але всі висновки залишились висіти у повітрі. Вони ненав’язливо оповивають сторінки роману, як виноград колони на вході до подарованого будинку.

Анніка Мироненко

Следите за новостями на нашем “Telegram-канале

2
4

Эта запись была размещена в рубрики: