Як створювався парк Шовковичний

парк шелк вход1На Майдані почалося багато чого, і ця історія теж. Просто одного дня одна людина прокинулась іншою і зрозуміла, що може змінити світ.

Не глобальний, заплутаний і далекий, а конкретний, маленький світ, який видно з її вікна.

"Українська Правда" розповідає про те, як засновниця проекту "Місто-Сад" Евгенія Кулеба повертає душу українським містам. Й Слов' янськ - не виключення.

"Що таке сквер? Це ж майданчик, на якому люди мають об'єднуватись, шукати спільні рішення і працювати разом, де вони вчаться брати на себе спільну відповідальність. Парк заради парку нікому не потрібний. Це наша присвята дією", – пояснює Кулеба.

Зараз вона живе на дві країни, продовжує відсуджувати землю під сквером, відбудовує парки на поруйнованому Донбасі, але досі з приємністю згадує, як усе починалось.

Душі загублених міст, або Схід

2c04746-kuleba14Мені самій легше прийти, "зарядити" людей і хай собі роблять. Але така схема не працює. Потрібно будувати системи і збирати команди, працювати з людьми, підсилювати їх і вчити. Іншого шляху немає, – каже Женя, розповідаючи про свої проекти на Сході України.

Обраний нею і її командою шлях не з легких. Якщо у Києві чи великих містах прошарок громадсько активних людей уже відчутний, то у провінції, а особливо у прифронтовій смузі, цей рух тільки переживає своє становлення.

Зараз Женя зі своєю командою реалізують три проекти на Донбасі: реконструкція парку у Слов’янську, та відновлення скверів у Костянтинівці та Покровську.

Я, якщо чесно, сумнівалась, що наша команда може робити більші проекти, ніж сквер Небесної Сотні. І те, що ми зараз працюємо на Сході – це віра в нас інших людей. Наші партнери з USAID повірили, що ми зможемо. Вони нас самі запросили до себе і запропонували зайнятись реконструкцією парку у Слов'янську. Їм хтось про нас розповів, і вони нам довірились, – розповідає Кулеба.

Але одна справа погодитись на проект, а інша реалізувати його, зіткнувшись із абсолютно новою, дуже складною реальністю.

"У Слов'янську яка історія. Кожен мер, який приходив, обіцяв відремонтувати парк. І ніхто нічого не робив. Через це там був такий рівень недовіри до нас, що здавалось, що нічого не вийде. Але тоді ми сідали і думали, бо ми ж не такі, як всі ці мери, ми маємо добитись успіху", – пояснює Женя.

За її словами, головних проблем у такого роду проектів на Сході дві – недовіра і нестача кадрів.

- Проблема у тому, щоб добитись довіри. У нас же ще команда – чотири дівчини і грудна дитина. Мери на нас спершу дивились, скажімо так, з підозрою. А тепер це наші найбільші партнери, бо вони бачать, що ми приїхали серйозно працювати. Але щоб добитися цієї довіри, довелося тяжко і довго працювати. Не розповідати, як гарно все буде, а просто робити. І потім і гроші міськрад виділяються, і обласні ради включаються, якщо вони бачать результат, – ділиться головним спостереженням Кулеба.

Власна ініціатива і вміння щось зробити не вирішують глобальну проблему відновлення східних регіонів – залучення до роботи місцевих активістів. І проблема не в тому, що їх важко долучити до проектів, а в тому, що немає кого власне залучати.

- Головна проблема у тому, що на місцях немає таких сильних команд, як у тому ж Києві, які здатні одразу взяти і реалізувати проект. Усіх треба шукати, вчити, організовувати. І річ не в тому, що хтось поганий, а в тому, що просто у людей немає компетенції, вони такого ніколи не робили. І ми зараз якраз із цим працюємо, щоб виростити місцевих лідерів. Через наші проекти зібрати і виростити, аби вони могли далі утримувати ці проекти і працювати самі, – розповідає Женя.

Вона з азартом згадує про свої "маленькі перемоги" спершу у Слов’янську, а тоді і в Костянтинівці та Покровську. Наприклад, у Слов’янську, який і до війни не був квітучим містом, команді Кулеби вдалося спершу добитись повернення парку історичної назви Шовковичний, розробити повністю дизайн і проект реконструкції, логотип тощо.

- Ми почали зі створення "Клубу друзів", щоб люди відчували свою залученість і відповідальність за цей проект. Тепер усі мають свою членську картку, значок, працюють з нами, – ділиться Кулеба.

Тепер її команда займається головною проблемою – навчанням нових лідерів і залученням місцевих жителів у роботу.

- Але я всім нашим кажу, не давайте нічого – навчіть людей робити самим. Бо те, що дається безкоштовно, ніхто не цінує, а знання з людиною залишаться як її здобуток, яким вона буде дорожити, – пояснює Кулеба.

- Часом нам набагато простіше зробити щось самим. Наприклад, забетонувати навігаційні таблички по парку. Але ми цього не робимо, ми просимо усіх прийти, долучитись, допомогти. І хай вони зроблять це гірше, табличка стоятиме не зовсім рівно, але людина, яка сама її там поставила, щодня буде дивитись, щоб ця навігація стояла, щоб ніхто її не ламав. Або бабуся, яка висадить якусь квіточку в парку, вона ж потім за квітку буде стояти горою, це буде її маленький Сталінград. Люди починають відчувати відповідальність за свою працю – і це головне, – пояснює вона.

Така робота має свої цілком конкретні, осяжні наслідки: у Слов'янську парк уже будується, уже копаються котловани, уже привезені і чекають на встановлення танцмайданчики, дитячий майданчик. У Костянтинівці і Покровську уже розроблені архітектурні рішення, укладено плани і все готове до початку роботи.

В цьому так багато України. Як має жити країна, як мусять існувати міста, якщо банальне, притаманне природі людини бажання допомогти сприймається як щось небувале? Як ми усі разом до такого дожились?

Як резюмує сама Женя, немає меж людській байдужості, і немає нічого страшнішого за неї:

"Часом їдеш по якійсь Костянтинівці і хочеться зробити там музей того, до чого може довести людська байдужість. Бо це ж наша байдужість робить з нашими містами те, що з ними стається. Це наша відповідальність. Спільна. Або хочеться просто взяти всіх цих людей, вивезти і побудувати їм нове місто – Місто-сад".

 

8
3

Эта запись была размещена в рубрики: