Туристичними стежками Слов’янська часів поета Михайла Петренка

IMG_4173"Діловий Слов'янськ" продовжує публікацію циклу матеріалів проекту "Ідентифікація Петренків" до 200 річниці з дня народження поета-романтика Михайла Петренко.

В цій публікації, підготовленій слов янськими краєзнацями, учасниками проекту,  ви знайдете цікаву інформацію щодо життя та реалій міста Слов'янська.

Слов`янськ - одне з найцікавіших міст Слобожанщини. Колишній Тор названо Слов’янськом 1784 року. Минуло трохи більше сторіччя, і вже ніхто в місті не пам`ятав, із якого приводу воно одержало саме таку назву.

Місцеві краєзнавці того часу (О.В.Мандрикін та Д.П.Архангельський), користуючись документами з архіву міської управи, намагалися пояснити назву, висловлюючи різні припущення.

1

Гості міста часто запитують, як правильно: «СлАвянск или СлавЯнск»? Ще в 80-х роках XIX ст. дехто з них вирізняв таку особливість місцевої говірки (до речі, за цією ознакою й зараз можна майже стовідсотково встановити корінних жителів):

2

Або:

3

За останні роки ми намагаємося остаточно привчити всіх говорити «СлАвянск». Дехто пояснює походження назви від славного минулого міста та нібито вигука Катерини II: «СлАвный городок!». Та Катерина ніколи не була в нашому місті. Не було й боярина (розбійника) на ім`я Карачун, іменем якого ніби названа гора на західній околиці. У кінці ХIX ст. її називали Мазановою або Єфановою (від назви ближніх хуторів). Усе це легенди більш ніж сторічної давності, які надають романтичного колориту нашому місту.

Звідки походить старовинна назва Тор, теж немає остаточної думки. Прийнято вважати, що місто та річка Тор (Торець) одержало її від племені торків. Ізюмський дослідник «Слова о полку Ігорєвє» В.М.Маркін навів аргументоване та логічне пояснення назви Тор від тюрського «шор» (соль).   Розшифровуючи «темноти» Слова від дійшов висновку, що «Соленая вежа» в «Слові», селище «Торголово» в літописах, Торське городище у Філарета, Шарукань, фортеця Тор, «Соляной городок»  – це один і той же населений пункт - сучасний Слов`янськ, або місто біля солоних озер. А торки – солоні люди (соловари…). Торянами пізніше називали і місцеве населення. Більше двохсот років дослідники намагаються пояснити незрозумілі в «Слові» згадки про «тропу Трояна», «вежи Трояна», «земли Трояна», «седьмой век Трояна». Зрештою або відступали («…догадаться ни почему невозможно»), або робили припущення («…по-видимому, Троян здесь языческий бог»), чи спускалися в далеке минуле, згадуючи римського імператора V ст. Трояна. Владлен Миколайович пояснює виникнення загадкового «Трояна» неправильним прочитанням слова «Торянь» - місцевість навколо солоних озер. Тож цілком імовірно, що первісна назва міста пов`язана з сіллю.

Крім того, Тор був і обронним форпостом імперії. Але 1783 року місто втратило оборонні функції, опинившись після захоплення Криму далеко від кордону імперії. Через рік втратило і первісну назву ставши Словенськом (Слов`янськом, Славянском). Звичайно, ніяких ознак того міста соловарів-воїнів майже не залишилось.

Але не будемо мандрувати далеко в глиб століть, нас більше цікавить місто, у якому жив Михайло Петренко.

Можна виділити три центри міста, які змінювалися з його розвитком.

Почнемо свою віртуальну мандрівку з найстарішого. Це Красний (Червоний) городок біля Червоного (Червонного) прісного озера. Колишній центр Торської фортеці.

4

Звідси почалося наше місто. Теперішні його вулички зберегли свій давній напрямок, і нам досить легко зорієнтуватись та перенестись у кінець XVIII сторіччя. Невеличкі провулочки від головної вулиці селища ведуть до одного місця біля річки Колонтаївки. Саме тут стояла Введенська церква, де 1789 року вінчався дід Поета Дмитро Петренко з донькою купця Бориса П`ятирубльова Ксенією і де, можливо, хрестили і його батька Миколу Дмитровича. Поблизу церкви був і головний соляний колодязь. Найстаріша ж Миколаївська церква стояла в північно-східній частині фортеці. Біля неї було  старовинне кладовище, могильні плити з якого ще можна було побачити в другій половині XIX ст.  Церкви були дерев`яні, невеличкі, місто розросталося, і згодом був збудований кам`яний Воскресенський храм, який стоїть дотепер і де хрестили сестру Михайла – Ксенію та брата Євграфа, наймовірніше, що і його самого та інших братів і сестер.

Введенська церква стояла біля Старо-Майданного (Торського) озера. Тут варили сіль торяни. Звичайно, озера змінювали свої обриси, але найбільше змінювалося сучасне Вейсове озеро, іноді майже висихаючи.  Тож на картах різного часу воно називалось Кривим, Сухим… Найбільше Сліпне (Косю-Сліпне) називалось  Великим озером. Та походження його первісної назви – Каясх(л)еби ще не розгадане, хоча існують досить цікаві припущення. Маяцьке озеро, де варили сіль жителі Маяк, згодом одержало назву Ріпне. Необізнаній з історією міста людині на думку спадає якась «ріпа». Та всі в місті знають історію виникнення такої назви. За часів Петра I земля біля озера «репнула», провалилась та була затоплена казарма з нижніми чинами (швидше за все, солеварами) та солеварня. Оскільки місто населяли українці, то озеро стали називати Репнутим. З часом назву «ушляхетнили» і наше Репнуте стало «Репным» (Ріпним), іноді Рапним.

На жаль, засипане Червонне озеро, а на його місці зараз промислові будівлі. Та тут ще можна побачити сторічні хати, збудовані з того ж матералу (глина, деревина, хмиз), що й за часів Поета, тільки вкриті не соломою й очеретом.  Маємо декілька фото старих хат обивателів міста, зроблених М.Д.Колєсніком, у 40-50-х роках ХХ ст.

5 6 7 8

Із фортеці вели четверо воріт: Ізюмські, Маяцькі. Бахмутські та Солеварські. Перші були між озерами Кривим та Великим, поблизу Воскресенського храму. Через них виїжджали на Маяки. Шлях цей існує дотепер. Через  Бахмутські – на Бахмут. Відповідно, через Ізюмські – на Ізюм.

Сучасна вулиця Приозерна приведе нас від Бахмутських воріт до місця, де з ХVIII ст. стояв дерев`яний міст через Торець. У 60-ті роки ХХ ст. було випрямлене русло старовинного Тору, і давній міст ще довго стояв самотньо серед поля.

Сучасна  вулиця Ізюмська (старий Ізюмський шлях, пізніше Старо-Ізюмська вулиця), мабуть, єдина майже незмінна історична назва, що нагадує старі часи.

Солеварські ворота були виходом в напрямку  броду (перелазу) через Тор (Торець).

Іноді можна почути, що  Валківська вулиця є  частиною старовинного валу та однією з найстаріших вулиць міста. Так, вали там були, точніше,  називали їх «валки». Але утворилися вони, коли намагалися прокопати канал від Торця для сплаву лісу до солеварень ще в першій половині ХVIII ст. Канал перетинав старовинний вал за кількасот кроків від варниць. Про це писав Гільденштедт, який вважав, що з цією метою доцільніше було використати річку Колонтайку. Спорудження каналу припинили, побоюючись  повені та затоплення варниць. Мета  його спорудження з часом була забута, і згодом з`явилися перекази про оборонні вали.

Сліди ж старовинного валу були майже повністю знищені під час випрямлення русла Торця та забудови міста. Але можна з великим відсотком імовірності припускати, що в часи дитинства Михайла місцеві хлопчаки мали можливість «досліджувати» їх та влаштовувати цікаві ігри.

Цікаво, що Гільденштедт описує садки над Сліпним озером, де вирощували навіть виноград (майже 100 лоз). Садки та виноградники на цій території існують дотепер.

Із огляду на соціальне становище родичів Поета можна зробити припущення, що жили вони в межах фортеці. Та встановити, де міг бути їхній будинок, звичайно, зараз неможливо. А ось на місце, де могла бути міська ратуша, указували одному з гостей міста кінця XIX ст. -  поблизу Маяцьких воріт. Та вже тоді на цьому місці стояли два подібних на фото старих вітряки, а від ратуші не зосталося й сліду.

9

Із кінця ХVIII ст. більш заможна частина населення поступово переселяється від озер з їх задушливими сірководневими випарами в більш придатну для життя частину міста. Навколо Базарної площі, понад поштовим трактом з Ізюму на Таганрог виникає нове місто. Центром його стала Базарна (згодом Старо-Базарна) площа. Тут велась торгівля, сюди вели шляхи від тракту, який у межах міста називали просто Великою або Великою Ізюмською вулицею. Всі інші вулиці ще не мали назв. Якщо ж в документах треба було вказати вулицю, то писали, наприклад: провулок, що веде від Великої вулиці до Воскресенської церкви.

Із Червоного городка перейдімо по містку через Колонтайку та  Соляним провулком вийдімо на Базарну площу. Тут містилась волость, хлібні «магазини» (запасні склади зерна) колишніх військових обивателів. Ще не було затвердженого плану забудови міста, і часто виникали земельні суперечки між колишніми казенними селянами та міщанами й іншими верствами населення. Сюди переселяються купці, чиновники, дворяни, особи духовного стану. Є свідчення, що тут була садиба дядька Михайла – Григорія Дмитровича Петренка, родичів по лінії  П`ятирубльових. Забудовується вулиця, що веде від площі до поштового тракту на Ізюм, згодом це Старо-Кузнечна (сучасна Музейна),  права сторона Великої вулиці (у напрямку на Ізюм).

Можна виділити «елітну» частину тогочасного міста, обмежену вулицями з сучасними назвами: ім.Шевченка, Університетська, Торська, Шнурківська.  Фортеця з посадами перетворюється на Старе місто, населене солеварами та казенними селянами. І якщо дід Михайла Дмитро Данилович ще міг жити в Старому місті, то його діти, швидше за все, уже мали садиби за його межами. Йдемо далі вулицею Музейною. Помітно, що тут жили здебільшого заможні родини.  Забудова її відрізняється від вузьких та кривих вуличок і провулків навколо Старого Майдану, де жили переважно казенні селяни.

Виходимо до пам`ятника Тарасу Шевченку. Тут сходилися старовинні шляхи та вулиці. Вулиця Миру – частина поштового тракту. Красногірська (Святогірська)

10

Це старий шлях, який роздвоювався, перетинаючи Стару Ізюмську вулицю. Один ішов через Соболівку (Макатиху), Осипівку (Вейсовку) на Маяки і далі на Святогірськ, другий - на Глибоку Макатиху і виходив на поштовий тракт.

Справа – майже знищене старовинне міське кладовище. Найімовірніше, десь тут поховані батьки та інші родичі Михайла, та марно шукати їх поховання. І хоча на вулиці збереглися деякі старовинні будинки більш пізнього часу, та за їх розташуванням можна уявити який вигляд вона мала, коли нею ходив Поет.

Далі вийдемо до місця, де, можливо, була садиба батьків Поета – вул.Шевченка,14. На жаль, в цій частині вулиці вже будівлі ХХ століття.

11

Виходимо до Соборної (Базарної) площі, яка від часу зведення Троїцького собору в 30-х роках XIX століття дотепер є центром міста. До того тут були піщані кучугури, невеличкі озерця та болото. Прямуючи далі колишнім поштовим трактом (вул.Свободи) виходимо до Торця. Зараз тут міст, а за часів Поета була поромна переправа, яку добре описав барон Розен, повертаючись з Кавказу.

12

Від мосту понад річкою йдемо ще однією з найстаріших вулиць – Великою Кузнечною (Торською) до старого броду (татарського перелазу) і знову повертаємось в напрямку Старо-Базарної площі. Не дійшовши до неї, звертаємо на Сінну площу (колишній Сінний базар), а далі – Дров`яний , вул. Університетська (Дворянська) і знову Базарна (Соборна) площа.

Звичайно, Михайло був свідком зведення Собору, бачив галасливі місцеві ярмарки на новій площі. Та був він уже досить дорослою людиною.

На жаль, нам не вдалося пройтись вулицею, яка була б названа на його честь.

Маємо бульвар та вулицю ім. Пушкіна. Є вулиця Бєлінського, Літературна та Вчительська, Центральна, Тінисті-Барвисті, але годі шукати вулицю Михайла Петренка. У місті її й досі реально не існує. На жаль, можливість скористатися нагодою та назвати одну з вулиць його іменем містяни втратили.

16
0

Эта запись была размещена в рубрики: